Понеділок, 24.07.2017, 01:44
Вітаю Вас Гість | RSS
Юрій Бірковий. Український романс.
Головна » Статті » Мої статті

В українському романсі душа народу

 

Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої істоти, ти зцілюєш мене, зміцнюєш мої сили, кріпиш почуття, викликаєш жадобу життя.

  Чи на часі моя розповідь про музику, про романс, власне сьогодні, в період, коли на сході України йде неоголошена Росією війна, коли народ надто  збентежений, коли політична ситуація напружена до критичного рівня?    Я своїм мистецьким словом стверджую:  ми були, є і залишаємося Великим народом. Ми заслуговуємо прихильної Долі!

         Бувають щасливо обдаровані натури і бувають так само щасливо обдаровані народи.     “Я бачив такий народ, народ музикант – це українці ” – говорив, зачарований співучістю нашого народу Петро Ілліч Чайковський. Українська народна пісня і поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок світової народної творчості. Українська пісня ставиться всіма знавцями на перше місце в музиці усіх народів. Таке мистецтво глибоко народне тому, що з нього промовляє до нас своєрідна, чиста душа українського народу. Гарна ця душа. Така ж прекрасна і її пісня.  

             Легендарна постать Марусі Чурай привертала увагу поетів, драматургів, літературознавців.  За переказами вона була дочкою козацького сотника з Полтавщини і жила в часи Богдана Хмельницького.  Батько її, Гордій Чурай, відзначався богатирською відвагою і був спалений у Варшаві.  Маруся виділялася красою і талантом складати пісні.  Їй приписують авторство багатьох пісень, що стали народними, у яких відбилась також  і драма її життя. Коли її коханий Грицько Остапенко посватав іншу,- вона його отруїла. Марусю засудили на смерть. Але в останню хвилину перед стратою на площу, де зібралось багато людей, пригнав запорошений вершник-козак. Це був Петро Іскра, який довго і безнадійно кохав Марусю. Він привіз універсал:  іменем гетьмана Богдана  Хмельницького Марусі даровано життя – задля славної смерті її батька Гордія Чурая і задля гарних складених нею пісень. Маруся глибоко пережила ці події, пішла в монастир, де швидко померла від сухот. Давно б забулася драма Марусі Чурай, якби не пісня ( “Ой не ходи, Грицю“ ), яка лунає по сьогоднішній день.           

            “Ні в одній країні дерево народної поезії не дало таких великих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як в українців. Справді, народ, який міг створювати такі пісні і милуватись ними, не міг і не може стояти на низькому рівні освітнього і культурного розвитку” – писав один європейський критик.

             Великий Адам Міцкевич говорив, що українські простори є столицею ліричної пісні.   Це справжня поезія серця і почуттів. 

           Пісня-романс - це по суті один із різновидів пісні, яка має більш широке поняття,  охоплюючи різноманітні види хорової  і сольної вокальної творчості.  Пісня-романс виникла в Україні приблизно в другій половині ХІІІ ст.  Важливу роль у розвитку української пісні-романсу відіграла музично-поетична творчість видатного українського філософа й письменника Григорія Сковороди. Він є автором популярних у свій час кантів, а також солоспівів, музику до яких він складав сам. Щоправда, мелодій своїх пісень Сковорода не записував - відомо лише, що він виконував їх у супроводі різних інструментів.

      Могутній вплив на українську народну пісню-романс виявила творчість Тараса Шевченка. Овіяні духом щирої народності, поезії Шевченка надзвичайно близькі до народних пісень і своїм змістом, і поетичною формою. Мелодії до багатьох із них склав сам народ, який ще за життя поета почав складати музику на вірші Великого Кобзаря. Народними піснями стали також і окремі твори відомих нам композиторів на слова Шевченка, як наприклад  – «Нащо мені чорні брови» (мелодія Дениса Бонковського), «Реве та стогне Дніпр широкий» (мелодія Данила Крижанівського) та ряд інших. В народних піснях-романсах на слова Шевченка надзвичайно правдиво і глибоко відбито думки й переживання простих людей з народу. Тут і характерний для творчості поета образ зрадженої і скривдженої дівчини («Ой одна я, одна», «Нащо мені чорні брови»), і образ безталанного козака, який, не знайшовши щасливої долі, гине на чужині («Тече вода в синє море»), і образ чумака, що помирає, всіма забутий, у дорозі серед степу («Ой не п’ються пива-меди»), і образи рідної української природи («По діброві вітер виє», «Плавай, плавай, лебедонько»). В окремих романсах розкривається громадська туга поета, його вболівання за долю рідного краю та свого народу («Думи мої», «Все йде, все минає», «Єсть на світі доля»).

Важливу роль у розвитку українського романсу відіграла також творчість видатних українських поетів — С. Руданського, Л. Глібова, Ю. Федьковича, С. Воробкевича і багатьох менш відомих або й зовсім невідомих поетів з народу, кожен з яких збагатив народно-пісенну культуру новими художніми образами й настроями, властивими його творчій індивідуальності.

Романс – це перш за все ліричний жанр музично-поетичного мистецтва, в якому глибоко і всебічно розкривається внутрішній світ людини, її інтимні почуття, думки та настрої. Чи не найбільше українських народних романсів присвячено темі кохання. Почуття глибоко індивідуальне й інтимне, кохання розкривається в народній пісні-романсі з усією повнотою і багатогранністю. Тут і щасливе взаємне кохання, і нещасливе, сповнене мук і страждань; тут і туга за коханим в розлуці, хвилюючі зустрічі, тривожні прощання, ревнощі, зрада і т.п.  А загалом це - возвеличення життя, фізична і духовна краса людини.

На голови, де наче солов’ї,
Своє гніздо щодня звивають будні.
Упав романс, як він любив її
І говорив слова їй незабутні.

Ось, як тепло, як несподівано сказала про романс Ліна Костенко. І справді, коли поруч звучить романс, хочеться вірити, що любимо ми і люблять нас.
Романс повертає нас на стежки щасливого чи втраченого кохання, нагадуючи, що є такі цінності, якими не можна нехтувати.
Романсу ми довіряємо свої найпотаємніші думки.  Саме романс доніс до наших днів щиру любов Євгена Гребінки, палке кохання Івана Франка, тривогу й сум Олександра Олеся.  

    Український романс  пройшов довгий шлях розвитку і посів помітне місце в мистецькій скарбниці народу. Виростаючи з ліричної народної пісні, романс поступово набирає ознак самостійного жанру, якому частіше притаманна некуплетна форма, взаємозумовленість слів і музики, простота і щирість, естетична краса. 

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна:
Видно, хоч голки збирай…
Вийди, кохана, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Цей український романс відомий усім. Але, мабуть не всі знають, що автор його – талановитий драматург, письменник , поет, основоположник українського театру – Михайло Старицький.  В житті Михайла Старицького трапилась така історія. Одного разу, коли Михайло був вродливим, струнким гімназистом, він пішов прогулятися до річки і там почув, як ніжно, сумовито і так дзвінко співає на березі дівчина. На дерев’яному помості побачив юну, тонкостанну з чорною тугою косою дівчину, що стояла босоніж в білій вишитій сорочці, чорній спідниці, викручувала мокру білизну і співала. Це було кохання з першого погляду. Запросив її на вечорниці. Відповіла йому, що не прийде, бо не має черевиків, та й не гоже наймичці гуляти разом з паничами.  З великої любові до дівчини, із щемкого болю нерозділеного кохання, місячної ночі Михайло Старицький склав вірша і дав йому назву «Виклик».   Вперше  вірш  був надрукований  у  1865  році в журналі «Нива», коли поету виповнилось двадцять п’ять років.  Музику написав Микола Лисенко.

Цікаві своїм змістом романси, в яких розкривається туга за молодістю. Здебільшого — це овіяні легким смутком спогади, сповнені глибоких філософських узагальнень. Часом тут промайне й ледь помітна усмішка, викликана згадкою про молоді літа, дні радості й кохання.

Стоїть гора високая, попід горою гай, гай...
Зелений гай, густесенький, неначе справді рай.

Мабуть, не знайдеться на Вкраїні людини (та й не тільки на Вкраїні), яка б не знала цієї пісні (слова Леоніда Глібова, музика народна). Чарівні картини української природи, верби, що задумливо схилились над водою, навівають спогади про давно минулі дні, про молодість, що пройшла і вже не вернеться... Все це пройняте елегійним, на диво задушевним настроєм, повите легким серпанком смутку.

Ой не світи, місяченьку, не світи нікому,
Тільки світи миленькому, як іде додому!

     

У цьому звертанні дівчини до «місяченька» чується типово український ліризм та сердечність. В своєму замилуванні природою автори (творці пісень) одухотворяють і місяць, і зорі, і вітер, і коня вороного, і соловейка, і кожну билинку в полі. Одухотворяються ж вони з природної людської потреби поділитися з навколишнім світом своїми почуттями, своїм горем і радістю. Прикладів можна навести безліч. Згадаймо хоча б такі пісні, як  «Ой зійди, зійди, ясен місяцю»,  «Добривечір тобі, зелена діброво»,  «Повій вітре, на Вкраїну»,  «Зоре моя вечірняя»,  «Чи я в лузі не калина була» і багато інших.

 Ще один образ романсу.  Це образ жінки-матері. Здається відтоді, як людина винайшла колесо, її охопила пристрасть до зміни місць. Не встигло й молоко на губах обсохнути, як кидаємо домівку і летимо. За синім птахом, за примарними заробітками, чи ще чимось, украй необхідним. Думаємо – тимчасово, а виявляється - назавжди.  Мчимо підкорювати світ, а насправді – просто шукати місце під сонцем.  І вже коли знесилені крила, а перед очима – суцільна смуга, раптом згадуємо, що є на світі ті самі рідні села.  Де взимку глибший сніг, а влітку – більше сонця.  Де небо просторіше і довше бабине літо. І вишні рясніше цвітуть, і люди добріші. Де вмить минає втома і дихається легко, спокійно. Куди можна приїхати без попередження, бо тебе там завжди чекають.

 Україна здавна славилася своїми символами. У віршах, піснях народ оспівував і вербу, і калину червону. Бо правду каже приповідка: Без верби і калини нема України. Калина – мамина мудрість, мамине безсмертя.   Символ краси, добробуту, вірності, любові до рідного краю.   Пригадуєте, з якою ніжністю писав Тарас Шевченко:

Зацвіла в долині червона калина ніби засміялась  дівчина-дитина...

І той її щасливий усміх потрібен людям так само, які її цілющий червоний сік. Образ червоної калини змальований в багатьох ліричних піснях, колискових. Під калиновим кущем не одна мати колихала своє дитя, наспівуючи:

Найдеш у гаї цю калину, то й пригорнись, бо я любила, моя дитино, її колись.

А пізніше, коли діти повиростали і випурхнули з материнського гнізда, мати не раз приходила до куща калини і згадувала:

Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною – коли росте.

Від часу зародження народний романс тісно пов’язаний з професійною музикою та писемною літературою. Багато прекрасних романсів створив народ на вірші відомих або й невідомих нам поетів. Побутуючи в усній народній традиції, вони нерідко поширюються в різних варіантах, часом істотно відмінних від своїх літературних першоджерел. Автори текстів багатьох романсів уже забуті, і лише окремі риси змісту та художньо-поетичного стилю вказують на їх літературне походження. («Місяць на небі», «Чорнії брови, карії очі», «Ой покрились білим снігом полонини»).  Прикладом такої ситуації є створення відомого романсу, який ось уже два століття звучить у всіх куточках України і за її межами як старовинний народний романс.  І коли ми чуємо з концертних майданчиків, з ефіру радіо «Не питай, чого в мене заплакані очі», то ці слова проникають нам в глибину душі і зачіпають її найпотаємніші струни. Першоосновою тексту до романсу є один із україномовних віршів доктора філософії, професора, засновника і першого ректора Кам’янець-Подільського університету, міністра освіти у 1919 році, професора Варшавського університету, митрополита , Голови Української Православної Церкви Канади, поліглота (знав до 10 мов) філолога , історика, бібліофіла , перекладача Біблії українською мовою Івана  Огієнка.  Вірш вперше  був надрукований у 1906  році в  київській газеті національного  спрямування, популярного в  української еліти -  «Громадська думка».

            Найпопулярнішою з пісень-романсів XVIII ст. стала "Їхав козак за Дунай" козака Семена Климовського, що назавжди увійшла в народну скарбницю. Карамзін у своєму біографічному словнику  “Пантеон російських авторів ” писав: “Сказывают, что Климовский не менее семи греческих мудрецов был славен и почтен его собратьями казаками, что он говорил высокопарными стихами, давал приятелям благоразумные советы”. Пісня приваблювала насамперед своєю наспівністю.  Важко назвати інший твір, який би так швидко поширився у різних народів.  Перші публікації його припадають на 1790-і роки, а на початку XIX ст. романс був уже поширений в Німеччині, Австрії, Франції, Польщі, Чехії, Англії та ін. країнах.  На тему “Їхав козак за Дунай” у тих та інших країнах створювались варіації.  Є обробка  пісні-романсу  “Їхав козак за Дунай”  для голосу, скрипки, віолончелі і фортепіано  Л. Бетховеном у 1815 – 1816 р.р. “Їхав козак за Дунай” незмінно входить у німецькі збірки народних пісень. Українські пісні користуються величезною популярністю практично в усіх країнах світу. У Франції дуже люблять співати нашого Гриця, в Японії – Реве та стогне Дніпр широкий, а пісню “Ой місяцю, місяченьку” в Данії вважають за свою народну. У Польщі ж наша пісня “Їхав козак за Дунай” трансформувалася у гімн польської молоді “Гей соколи!”.

   Велике значення для розвитку пісень-романсів мала творчість українських поетів-романтиків О.Афанасьєва-Чужбинського, В.Забіли, Є.Гребінки, М.Петренка та ін., які опоетизували інтимні переживання людини - любов, вірність, розлуку, щедро вводячи фольклорні мотиви. Не сентиментальні пейзажі й золотокучеряві Венери, а прості люди, що здатні на глибокі почуття та самопожертву, ввійшли в пісенно-романсову творчість українських поетів і композиторів XIX ст.  Мабуть, не знайдеться у нас людини, яка б не знала таких романсів (солоспівів), як "Скажи мені правду" О. Афанасьєва-Чужбинського, "Дивлюсь я на небо" та "Взяв би я бандуру" М.Петренка, "Ніч яка місячна" М.Старицького, "Повій, вітре, на Вкраїну" С.Руданського, "Гуде вітер вельми в полі" та "Не щебечи, соловейку" В.Забіли.  Всі вони витримали випробування часу і є витвором живого, тремтливого почуття.

   З покоління в покоління переходять, такі шедеври романсової лірики, як "Вечір надворі", „Ой ти, дівчино, зарученая",   "Там, де Ятрань круто в’ється", "Місяць на небі", "Чи я в лузі не калина була".  Їх автори давно забуті, а вони, безіменні пісні-романси, живуть у пам'яті народній і бентежать наші душі й сьогодні.  Пісні-романси з їх виразністю, розкутістю, щедрим мелодизмом  легко сприймалися на слух, приваблювали до себе багатьох любителів співу.  Обдаровані  мистці  створювали на слова відомих українських поетів яскраві мелодії,  що передавались із уст в уста, із покоління в покоління.
  Утвердження і розквіт українського класичного романсу пов’язані з іменем великого М.В.Лисенка. У листі композитора від 23 липня 1869 р. до П.Куліша згадується: „Сам я тепер ревно працюю над Шевченком: увів його кілька наспівів на музику. Згодом появлю, може, цілий цикл його поезій піснею та іншою хвормою, бо у нас велика недостача на розвій музики української".
 Підтвердженням цих слів є кілька аркушів з нотами, збережених родиною Миколи Віталійовича.  Це чернеткові  записи перших солоспівів на слова Шевченка "Ой одна я, одна", "Туман, туман долиною".  Саме тоді, 1868 року, було започатковано роботу над великим циклом "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка", куди увійшло понад 50 романсів. Це розмаїтий світ людських почуттів - глибокої скорботи ("Ой одна я, одна"), ніжності ("Садок вишневий коло хати"), філософських роздумів ("Минають дні") тощо.   Окрім солоспівів на вірші Кобзаря, спадщина композитора містить велику кількість романсів, написаних на вірші М.Старицького, І.Франка, Л.Українки, О.Олеся, Дніпрової Чайки та ін. українських поетів, а також західноєвропейських (Г.Гейне, А.Міцкевича, С.Надсона).  А такі виконавці українського романсу, як С.Крушельницька, Ф.Шаляпін, І.Алчевський, А.Нежданова чарували слухачів у багатьох країнах світу і були просто закохані у музичні образи Миколи Лисенка.  Достатньо послухати хоча б романс "Коли розлучаються двоє", щоб отримати справжню естетичну насолоду.

  Композитори К.Стеценко, Я.Степовий, С.Людкевич, Ф.Надененко, Г.Майборода, Ю.Мейтус, В.Кирейко та багато інших, звертаючись до поезії Л.Українки, знаходили в ній поріднену із своєю музичною мовою, емоційну настроєність, романтичне поривання. Власне тоді слово і музика починали грати безліччю інтонацій та барв. Так, наприклад, романси Кирила Стеценка на слова Л.Українки "Хотіла б я піснею стати", "Стояла я і слухала весну", "Дивлюсь я на яснії зорі";  Я.Степового "Гетьте, думи, ви, хмари осінні" живлять людей і сьогодні світлом, чистим почуттям любові і надії.                                                                                   З росяною чистотою сприймаються поезії П.Тичини "Десь на дні мого серця", "Прощання", „Гаї шумлять" та вірші Максима Рильського "Яблука доспіли", "На білу гречку впали роси", "Проса покошено".  Як зізнавався сам Максим Тадейович, мовляв, він народився швидше музикантом, аніж поетом;  тільки потім сталося так, що слово заступило музику. А плідна праця з українським композитором Яковом Степовим увінчалась не одним романсом: "Не грай! Не грай", "Ноктюрн", "Без хвилювань, без мук" та ін. 
  Своєю щирістю, інтимною довірою близька музиці і глибоко лірична поезія В.Сосюри, в основі якої лежить прозора легкість образів, м’який мінор, утвердження чистих і світлих почуттів, що знаходить цікаве тлумачення у вокальному мистецтві.

 Буває, що композитор складає сам одночасно слова і музику. Цікаві зразки таких романсів подав Анатолій Кос-Анатольський.  Особливо популярні його "Ой піду я межи гори", "Солов’їний романс", "Соловей і троянда".

  Сповнена глибокого чуття, ллється мелодія солоспіву. Найпотаємніші порухи серця панують у невеличкому за розміром творі. Голос зливається зі словом, слово - з інструментальним супроводом. Винятковий синтез поезії, музики та виконавства. Народжується романс... Інколи він нагадує невелике музичне оповідання, маленьку трагедію, інколи - щоденниковий запис або майстерно написане есе.

З плином часу змінюється ритм життя, сприйняття музики і поезії, рівень чуттєвості, відповідно музичні стилі і жанри. Але людина лишається людиною:  її бажання, переживання, емоції нікуди не зникають, а шукають і знаходять нові способи вираження. Романс і сьогодні, в ХХІ столітті відображає емоційне життя сучасної людини. Отже, вплив романсової творчості на виховання художньо-естетичних смаків людей сьогодні незаперечний. Романс був і залишається одним з найулюбленіших у народі вокальних жанрів. Його річище здатне умістити не спадаючу повінь весняних почуттів і настроїв.    Тож  слухаймо українські романси!   Тож любімо і захищаймо нашу Неньку-Україну!

Наша дума, наша пісня не вмре, не загине...

От де люди наша слава, слава України!

Без золота, без каменю, без хитрої мови,

А голосна та правдива, як Господа слово.

 

Юрій Бірковий, член Національної спілки журналістів України, начальник концертного відділу Тернопільської обласної філармонії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Категорія: Мої статті | Додав: composer (27.07.2014)
Переглядів: 1532 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Категорії розділу
Мої статті [7]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 15
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Ю. Бірковий в
соціальних мережах:









Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz